Історія багатостраждального українського народу перенасичена трагічними сторінками минулих століть. Проте є одна з них, що ніколи з плином часу не буде поглинута мороком небуття. Це події голоду 1932–1933 років, який смертельним вихором пройшовся по колись благодатних і родючих українських землях і викосив майже все живе на селі. Щороку український народ відзначає День пам’яті жертв голодоморів як дату великої скорботи.
Важко усвідомлювати, що не війни, не катастрофи, не природні катаклізми, а голодна мученицька смерть забрала мільйони життів. На сьогодні зібрана величезна доказова база геноциду українського народу під час голодомору 1932–1933 років. З вересня 1932-го року по липень 1933-го року помирали щохвилини 17 осіб, щогодини – 1000, щодня – 25 тисяч українців. За десять місяців Україна втратила майже чверть свого населення. У голодомор, за оцінками дослідників, померло від 7 до 10 мільйонів чоловік. Голодне лихоліття найбільше вразило дітей. Третина всіх померлих від голоду – діти. Тому обов’язок кожного свідомого українця – завжди нести в серцях пам’ять про ті страшні події і зробити все для того, щоб не допустити подібної трагедії у майбутньому.
«Великий голод – вічний гріх» – таку назву має віртуальна книжкова виставка-пам’ять, присвячена Дню пам’яті жертв голодоморів, яку підготували Валентина Суткова, завідувач бібліотеки, та Віра Веровенко, бібліотекар КНЗ КОР «Київський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів». На виставці представлено видання про геноцид української нації, спогади і свідчення очевидців, тих, хто у своїй пам’яті крізь роки проніс страждання та біль, спричинені тоталітарним режимом. Дослідження науковців, краєзнавців, місцевих письменників, учителів і учнів закладів загальної середньої освіти про наслідки голодомору на території Київської області переконливо розкривають причини, перебіг, масштаби та наслідки страшної соціогуманітарної катастрофи українського народу.
Час невблаганний. Місяці за місяцями, роки за роками спливають у небуття. Тільки пам’ять назавжди залишається з нами. Наш найсвятіший обов’язок сьогодні – пам’ятати про всіх, хто не дожив, недолюбив, про живих і ненароджених. Ніхто не має права про це забути. Ми мусимо пам’ятати про кожного, кого тогочасний режим змусив страждати і гинути страшною смертю, не дав розквітнути новим паросткам життя, аби цей гіркий досвід минулого ніколи не повторився.
