КОВАЛЕНКО Іван Юхимович
(13.01 1919-18.07.2001), український поет, учитель, дисидент
“Була такою воля Неба –
Знайшов своє я Джерело.
І джерело це – Україна,
Вона не вмре і не загине,
Не знищать підступи і зло
Святе і чисте Джерело!”
(Іван Коваленко)
Музей історії освіти Київщини свято береже пам’ять про славного сина українського народу, сумлінного вчителя та поета – Івана Юхимовича Коваленка, який у 1972 році разом з найвидатнішими представниками української творчої інтелігенції був засуджений як дисидент фактично лише за те, що писав українською мовою вірші критичного та патріотичного спрямування.
У січні 2024 року виповнюється 105 років від дня народження Івана Юхимовича Коваленка – поета, вчителя, дисидента, політв’язня радянських часів. Ім’я І. Ю. Коваленка добре відоме не тільки в літературних колах Київщини, й усієї України.
Все життя Іван Коваленко вирізнявся безкомпромісністю та прямотою як в особистому житті, так і в творчості. Він не належав ні до яких угрупувань і партій – ні радянських, ні сучасних. До когорти шістдесятників його відносять досить умовно. Поміж іншими шістдесятниками вирізняється тим, що, будучи старшим за більшість з них приблизно на 20 років, вступив у 60-ті роки вже зрілою особистістю з цілком сформованим світоглядом і значним творчим доробком. На відміну від більшості шістдесятників, не йшов на компроміси з владою, принципово не друкувався за часів тоталітаризму, дотримувався класичних форм віршування, хоча й експериментував з поетичними формами верлібру та сонету.
Народився Іван Коваленко 13 січня 1919 року в с. Лецьки, що на Переяславщині. Батько його був талановитим хліборобом, бо вмів з невеликої ділянки одержати багатий урожай і прогодувати чималу сім`ю. Мусив вступити в комуну «Маяк батраків». Але згодом через спроби дбати одночасно за власне господарство був з комуни виключений і підавався репресіям: садибу відібрали, а хату зруйнували. Мати Коваленка переїхала до Переяслава, щоб дати дітям освіту. 7-річного Івана віддали до Переяславської школи №1. Взимку Іван навчався, а влітку їхав у село і працював у комуні. Ледве вижив під час голодомору 1932-33 років, коли вимерла половина села. Вчився добре, захоплювався астрономією (школа мала власну обсерваторію), влаштовував шкільний театр, дуже багато читав, почав складати вірші. Не був ні піонером, ні комсомольцем. За непокірність тричі виключався зі школи. Через туберкульоз не був прийнятий до університету. Два роки працював на будівництві в Києві.
У 1938 році вступив до Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка на факультет романо-германської філології. На курсі виділявся поміж інших як яскрава особистість – складав вірші, добре малював, грав майже на всіх струнних інструментах. У 1939 році одружився з однокурсницею Іриною Павлівною Пустосмєховою, родом з Чернігова, з української інтелігенції. Її мати – Ольга Миколаївна Пустосмєхова – багато років працювала і приятилювала з Михайлом Коцюбинським, була родичкою Миколи Вербицького-Антіоха, що був одним із співавторів слів українського національного гімну «Ще не вмерла Україна»; близько товаришувала з Миколою Вороним. Батько, Пустосмєхов Павло Пилипович, був репресований та розстріляний у 1937 році. Сім’я дружини мала великий вплив на становлення майбутнього поета. До війни подружжя Коваленків закінчило 3 курси університету.
Працювали на копанні окопів під Києвом. Потім перебралися до розбомбленого Чернігова. Вчителювати починав у м. Чернігові, де жив з 1941 по 1947 роки. З поверненням червоних був призначений директором єдиної вцілілої школи № 4, та довелося поступитися «партійним» кадрам, які повернулися з евакуації.
Щоб уникнути репресій, 1947 року переїхав з родиною до м. Боярки, що під Києвом, де й прожив більш як піввіку до самої смерті. Разом з дружиною Іриною Павлівною викладали англійську, французьку, німецьку, російську мови. Дипломи одержали 1950 року. Вели просвітницьку роботу: зібрали велику бібліотеку, організували самодіяльний театр, ставили п’єси, організовували екскурсії. У 1966 році провели літературний вечір з участю шістдесятників Є.Сверстюка, В.Стуса, Н.Світличної, після чого за Іваном Юхимовичем було встановлено неофіційне стеження.
Коваленки мали шану й любов дітей та батьків, але не вступали в партію, викривали брехню й непрофесійність, за що постійно зазнавали цькувань. Деякий час Іван Коваленко не мав роботи, хіба-що у вечірній школі, у військовому санаторії. У домі Коваленків прямо на книжкових полицях зберігалася практично вся література українського, почасти й московського самвидаву 60-х років, який здебільшого привозив Михайло Кутинський. Іван Юхимович передруковував самвидав і давав його читати десяткам людей, зокрема, й своїм учням.
Іван Юхимович писав сильні українські вірші, які одразу розходились самвидавом. Низка його поезій була надрукована в газеті пряшівських українців «Нове життя» (Чехословаччина), деякі вірші через самвидав потрапили до Канади. Коваленко вів системну роботу із розповсюдження і виготовлення самвидаву. З 1961 році за Іваном Коваленком було встановлено нагляд КДБ. У 1968 році він публічно засудив вторгнення військ СРСР та країн Варшавського договору до Чехословаччини. З 1969 року щодо поета провадилася оперативна розробка №30 «Поліглот», це свідчить про те, що поета вважали край небезпечним для злочинного режиму, за ним постійно стежили, вивчали оточення, нишпорили в домівці.
13.01.1972 року Іван Юхимович був заарештований. Приводом стали поновлені на вимогу КДБ давні доноси директора школи, завуча, парторга і одного з вчителів про те, що Коваленко прилюдно в учительській назвав окупацію Чехословаччини 1968 року «фашистською акцією». І.Коваленкові було інкриміновано виготовлення та розповсюдження літератури самвидаву та розповсюдження його власних віршів, як сказано у вироку, «антирадянського, націоналістичного та наклепницького спрямування». Усі рукописні та машинописні матеріали були вилучені під час обшуку й долучені до справи.
На закритому суді адвокат Іван Єжов, як далекий від українських справ, але добрий професіонал та чесна людина, зумів добитися зменшення терміну ув`язнення з 6 років таборів та 3-х заслання (6+3), як вимагав прокурор, до 5 років (ч.1 ст. 62 КК УРСР). Суд тривав кілька днів, 13.07.1972 року було зачитано вирок. Винним себе у скоєнні злочину Іван Юхимович не визнав, відмовився написати до преси покаяного листа. Були допитані 140 учнів жоден проти свого вчителя не засвідчив. Більше того, на випускному вечорі 1972 року його вже фактично звільненій з роботи дружині школярі і батьки влаштували овацію.
Карався у таборі суворого режиму ВС-398/35, пос. Центральний у Пермській області разом з шістдесятниками І. Світличним, М. Коцом, І. Калинцем, Т. Мельничуком, Є. Пронюком, С. Глузманом, В. Буковським, В. Марченком та ін. Вірші, написані впродовж 10 місяців у слідчому ізоляторі, майже всі загинули на етапах. Лише декілька збереглося завдяки адвокатові. Спілкувався з колишніми вояками УПА М.Симчичем, В.Підгородецьким, Є.Верхоляком та іншими, які любили слухати його вірші. Вчив англійської мови євреїв, які збиралися виїздити з СРСР. Писав вірші, які час від часу вилучалися адміністрацією і знищувалися. Лише невелика частина віршів дійшла в листі до дружини та збереглася в його феноменальній пам’яті. Під кінець терміну етапований до Києва і звільнений 13.01 1977 року інвалідом другої групи.
Через ув’язнення Івана Коваленка постарждала його сім’я. Дружину Ірину Коваленко звільнили з роботи, сина – блискучого перекладача Олеся Коваленка – відлучили від роботи з іноземцями, зламали йому кар’єру, дозволивши працювати лише у бюро перекладів; доньці Марії не дали по закінченні школи золоту медаль.
Творча доля Івана Коваленка досить трагічна, оскільки багато його ранніх творів загинуло під час Другої світової війни. Преважна частина творчого доробку зрілих літ була втрачена через арешт та слідство. Майже все, що писав у таборі, відбиралось і знищувалося. Тим не менш, творча спадщина поета нараховує приблизно 400 поетичних, публіцистичних творів і перекладів. Поетичний доробок Івана Коваленка відрізняється широтою тематики, образністю, багатством тропів, оригінальними авторськими неологізмами. Особливої уваги заслуговують ліричні вірші поета – вишукані, мелодійні, сповнені глибокого філософського змісту. Громадянські вірші поета – пристрасні, викривальні, сповнені любові до України та болю за її закатованих синів – ходили у самвидаві за часів тоталітаризму та стали підставою для звинувачень Івана Коваленка у антирадянській діяльності та націоналізмі.
Творчість Івана Коваленка високо оцінили І.Світличний, М.Жулинський, Є.Сверстюк, І.Драч та інші. Друкувався Іван Юхимович за радянських часів тільки в газеті «Нове життя» (Пряшів, Словаччина). А після здобуття Україною незалежності – в українській періодиці та в Канаді. Побачили світ його поетичні збірки: «Недокошений луг» (1995), «Джерело» (1999), «Перлини» (2006), «Учитель» (2009), «Порив до небес» (2012), «Порив до небес», друге видання, скорочене (2020).
За часів Незалежності України видано 6 збірок творів Івана Коваленка, його іменем названо вулиці в с. Лецьки, де він народився, у Переяславі, де навчався та в м. Боярка, де він прожив більшу частину свого життя і де знайшов свій вічний спокій. Меморіальні дошки розміщені на будинку поета в Боярці, на Переяславській школі № 1, на Боярській школі № 1, де він вчителював зі своєю дружиною Іриною Коваленко. Про Івана Коваленка створено документальні фільми «Дума про вчителів» (сценарист та режисер Богдан Гнатюк) та «Дім під акаціями. Поет Іван Коваленко» (авторка й ведуча – Світлана Шеремет). З 2012 року в м. Боярка проходить щорічний Всеукраїнський молодіжний мистецький фестиваль імені Івана Коваленка. На вірші Івана Коваленка створено 34 пісні.
Реабілітований Іван Юхимович у 1991 році.
Помер 18 липня 2001 року. Похований в м. Боярка.
До 100-річчя від дня народження Івана Коваленка Музеєм історії освіти Київщини було проведено тематичний захід «Таїна поезії Івана Коваленка» за участі Владислава Кокодзея, журналіста, дослідника творчості І. Коваленка, Ольги Рожманової, учениці поета та друга сім’ї, Тетяни Володай, поетеси м. Київ та Ольги Пількевич, методиста КОІПОПК (організатора та ведучої заходу).
В нарисі використано матеріал з Вікіпедії «Коваленко Іван Юхимович».
